Сильна країна починається зі здорової нації: інтерв’ю з Віктором Савченком

У нашій рубриці «Інтерв’ю на тему» – розмова з директором ННІ «Придніпровська державна академія фізичної культури і спорту» УДУНТ, видатним спортсменом, науковцем і управлінцем Віктором Савченком.

Його ім’я добре відоме у світі спорту. Чемпіон Європи, перший український боксер, який став чемпіоном світу з боксу, вперше серед українських боксерів здобув дві олімпійські нагороди поспіль – бронзовий призер Олімпійських ігор 1976 та срібний призер Олімпійських ігор 1980. Водночас його внесок значно ширший за спортивні досягнення – це десятиліття роботи у сфері освіти, науки та розвитку фізичної культури.

Цього року виповнюється 50 років, відколи його життя пов’язане з академією: у 1976 році він прийшов сюди студентом і залишився будувати систему підготовки фахівців у сфері спорту. Після завершення кар’єри не відійшов від професії, а перейшов до її стратегічного розвитку: захистив кандидатську і докторську дисертації, став професором, доктором педагогічних наук, очолював кафедру та заклад вищої освіти.

Важливо, що спортивний шлях Віктора Савченка формувався в умовах постійного подолання. Він виступав у напівсередній ваговій категорії (welterweight), що традиційно вважається однією з найконкурентніших у боксі. У юності він пережив серйозну травму ноги, але вже за рік повернувся в ринг і виграв чемпіонат СРСР серед юніорів. На Олімпіаді 1980 року в першому ж бою зламав у двох місцях руку і три наступні до фіналу вигравав однією лівою, демонструючи витривалість і тактичну майстерність, що стали його візитівкою. У фіналі Олімпіади 1980 року поступився легендарному кубинцю Андресу Альдамі – одному з найсильніших боксерів світу того часу. Кубинська школа боксу в той період домінувала на міжнародній арені, тому срібло Савченка розглядається як результат найвищого рівня.

Бої Віктора Савченка відзначалися високою техніко-тактичною підготовкою: працював «другим номером», майстерно використовував контратаки та дистанцію. Його стиль часто характеризували як «інтелектуальний бокс» – акцент не на силі, а на читанні суперника і точності ударів. Зараз є одним із символів дніпровської школи боксу.

Після завершення виступів активно працював як тренер і науковець у сфері фізичної культури і спорту. Досліджував методики підготовки боксерів високої кваліфікації, питання витривалості, тактики ведення поєдинку. Брав участь у формуванні навчальних програм для підготовки тренерів і викладачів фізичного виховання.

Але його діяльність виходить за межі спорту: як народний депутат України 2-го скликання працював у сфері молодіжної політики, фізичної культури і спорту , виступав членом Національного олімпійського комітету України, головою Федерації боксу Дніпропетровської області, наразі є Почесним громадянином міста Дніпро. Водночас у спілкуванні він залишається вимогливим до себе і максимально відкритим до інших.

Сьогодні він активно підтримує інтеграцію практичного спорту та академічної освіти, очолює ННІ «Придніпровська державна академія фізичної культури і спорту» УДУНТ – інституцію, що готує фахівців, які працюють із фізичним розвитком, спортом і реабілітацією населення. А його кар’єра є прикладом повного циклу «спортсмен → тренер → науковець → управлінець», що добре ілюструє модель підготовки кадрів у ПДАФКіС

– Вікторе Григоровичу, сьогодні багато абітурієнтів шукають можливості здобути професію з реальним змістом. Чому варто звернути увагу саме на Український державний університет науки і технологій?
– Бо сьогодні фізична культура, спорт і реабілітація – це вже питання не лише особистого розвитку, а державної потреби. Країна, яка бореться за свободу, особливо потребує тренерів, викладачів фізичного виховання, реабілітологів. Ми готуємо фахівців, які після навчання реально працюють у школах, клубах, реабілітаційних центрах, збірних командах і медичних установах.

– Які напрями найбільш затребувані?
– Найчастіше вступають на фізичне виховання, фізичну культуру і спорт, терапію та реабілітацію. Особливо актуальною є фізична терапія — через масштаби потреби у відновленні здоров’я.

– У чому сила академії сьогодні?
– Передусім у людях. У нас працюють 13 професорів, 67 кандидатів наук і доцентів, заслужені тренери, майстри спорту міжнародного класу, чемпіони та призери Олімпійських ігор. Серед них – олімпійська чемпіонка Ярослава Магучіх, призерки Олімпійських ігор Олеся Повх і Діна Міфтахутдінова, чемпіони з яхтового спорту Євген Браславець та Ігор Матвієнко. Це середовище практиків високого рівня.

– Наскільки важлива матеріальна база?
– Критично важлива. Два навчальні корпуси, сім спортивних залів, манеж, басейн, стадіон, комплекс «Славутич», водноспортивна база – усе це забезпечує повноцінну практичну підготовку.

– Які досягнення вважаєте найбільш показовими?
– Понад 300 чемпіонів і призерів світу та Європи, 31 призер Олімпійських ігор, 12 чемпіонів Паралімпіад. Серед них – Наталія Кобзар, Юлія Шуляр, Владислав Білий. Це результат системної роботи.

– Паралімпійський напрям для вас особливий?
– Так. Ми першими в Україні ще у 1994 році відкрили вищу освіту для осіб із порушеннями опорно-рухового апарату. Сьогодні це має особливе значення.

– А як щодо науки?
– В університеті працює аспірантура, спеціалізована вчена рада, видається фаховий журнал «Спортивний вісник Придніпров’я», проводяться міжнародні конференції.

– Чи є міжнародні можливості для студентів?
– Так, університет інтегрований в міжнародні освітні мережі, співпрацює з університетами Європи й Азії.

– Що б Ви сказали абітурієнтам?
– Якщо хочеш професію, де бачиш реальний результат своєї роботи – приходь. Тут швидко розумієш, що твоя справа потрібна людям. Бо сильна країна починається зі здорових, витривалих і професійно підготовлених людей.

Це інтерв’ю – не лише про кар’єру однієї людини. Це про безперервність традиції, коли особистий спортивний досвід трансформується у систему підготовки нових поколінь фахівців, які працюватимуть для відновлення і розвитку країни.